Іноді самопідтримка здається чимось зовсім незначущим і не надто важливим — таким, без чого, в принципі, можна спокійно жити. Особливо якщо порівнювати її з підтримкою від інших людей: коли тебе підтримують ззовні, це справді приємно, це зігріває, це відчувається як щось живе й справжнє.
А от ідея підтримувати саму себе протягом тривалого часу може виглядати дивною, навіть беззмістовною — ніби в цьому немає реальної цінності.
Але з часом стає дедалі зрозуміліше, що навичка самопідтримки — одна з ключових навичок, яку людина розвиває в терапії або тоді, коли починає по-справжньому й глибоко працювати з собою. І справа тут не в якихось абстрактних психологічних концепціях, а в тому, як влаштована наша психіка.
Усередині кожного з нас є батьківська фігура — та частина психіки, яка постійно супроводжує нас у внутрішньому діалозі: оцінює те, що відбувається, коментує наші дії, реагує на помилки, успіхи, сумніви. Ця фігура може бути різною: або підтримувальною, або критичною. І формується вона дуже рано, ще в дитинстві, на основі того, як із нами поводилися значущі дорослі.
Якщо дитину часто критикували, не підтримували, порівнювали з іншими, говорили, що вона «не дотягує», що в неї не виходить або що з нею «щось не так», то з часом вона починає в це вірити. Поступово це стає її внутрішньою картиною себе: я не окей, я недостатньо хороший, у мене не вийде. І вже в дорослому житті людина продовжує дивитися на себе крізь цю саму призму, навіть якщо зовнішні обставини давно змінилися.
Якщо ж поруч були батьки, вчителі чи інші значущі люди, які вірили, підтримували, говорили, що вона впорається, що вона здатна, що з нею все в порядку, то всередині формується інший внутрішній голос — підтримувальний, приймаючий, такий, що стоїть на боці людини.
І ця внутрішня фігура безпосередньо впливає на те, як людина живе зараз. Якщо внутрішній батько переважно критичний, то майже все, що людина робить, забарвлюється цим внутрішнім напруженням. Навіть хороші ідеї, навіть важливі кроки й спроби рухатися вперед супроводжуються сумнівами, самокритикою, недовірою до себе. Енергія йде не стільки на рух, скільки на внутрішню боротьбу із собою, на постійні перевірки: чи достатньо я хороший, чи маю я право, чи не помиляюся я знову.
У результаті життєвий шлях стає складнішим і повільнішим не тому, що людина слабка або нездатна, а тому, що вона постійно йде проти себе, не маючи внутрішньої опори.
Зовсім інакше все переживається, коли всередині є підтримувальний батько. Коли внутрішній діалог звучить не через критику, а через турботу й прийняття, коли всередині є відчуття: так, може бути непросто, може не відразу, але я впораюся, я можу йти своїм темпом, і зі мною все в порядку. Це не про наївний оптимізм і не про заперечення труднощів, а про внутрішню стійкість і здатність бути на своєму боці.
Тоді завдання, цілі й життєві плани проживаються інакше — з меншим надривом і з більшим відчуттям сенсу й живості. Я іноді порівнюю це з паливом: якщо залити в машину неякісне, розбавлене пальне, вона, звісно, поїде, але з перебоями й великим зносом. А якщо пальне якісне, рух стає легшим і стабільнішим.
Самопідтримка — це і є таке якісне внутрішнє паливо.
Вона не робить життя ідеальним, але дозволяє рухатися ним без постійного внутрішнього насильства й із збереженням контакту з собою.